Альпінізм

Проблема страху в альпінізмі

Серед обивателів побутує думка, що альпіністи – це безстрашні відчайдухи.
Це помилкова думка, бо за висловом Вальтера Бонатті, альпіністи, які мають надто низький поріг страху,
довго на цім світі не живуть.
Усі люди і, як не дивно, кожен альпініст, наближаючись до прірви чи
потрапляючи у критичну ситуацію у горах, відчувають його.
У своїх мемуарах він описував страх як завдання, яке слід побороти.
Ймовірно це змагання зі страхом мотивувало його до соло-сходжень, де між ризиками та безпекою на сторожі завжди стояв страх, той страх, який завжди загострює об'єктивну оцінку ситуації. Йдеться про страх перед небезпекою,
який інстинктивно закладений у кожній людині, і важливо,
щоб кожен альпініст вмів її оцінювати.
Однак звичайний обиватель здатен впасти у паніку та розгубитися перед незвіданістю та неможливістю прийняти адекватне правильне рішення.
Це радше страх від незнання та від недосвідченості як дати собі раду у
конфлікті зі стихією, адже гори для них – переповнене підступними
небезпеками середовище.
Гори скептичні до людини і тому вони торгують ризиками, ціна яких –
людське життя.
Отже страх обивателя перед небезпекою у горах – це страх незнання самого себе і незнання небезпек, на які так багаті альпійські вершини.
Для альпініста страх спрацьовує як сканер цих небезпек, і на кожну небезпеку в нього закладена поведінкова матриця. Власне вона і рятує від того страху, який паралізує волю та викликає паніку.
Альпінізм – це езотерична спроба довести собі самому неможливе. Доводити це іншим – глупо та непристойно.
Перебування на стрімких льодових
чи скельних вершинах завжди приводить альпініста до того, що психологи називають адаптацією до небезпеки
Це схоже на адаптацію досвідчених військових, які не реагують
на вибухи, а кожній кулі, що пролетіла поруч, кажуть: «Дякую, ти не моя».
Адаптація до небезпеки є по суті захисним механізмом, адже перебувати тривалий час в критичних умовах шкідливо для організму (пригадую свої нічні здригання після сходження Марчеку та Замок…).

Як правило, до вертикальних стін швидко пристосовуються люди з мало розвиненою уявою, також люди у яких вертикаль чи небезпека викликають ейфорію внаслідок викиду у кров ендорфінів. Люди з розвиненою уявою постійно тримають небезпеку «на прицілі», і саме вони у преважній більшості здатні безпечно проходити складні стіни. Ендорфіни у них починають циркулювати у крові вже після сходження.
Те напруження, яке мобілізує усі сили організму, допомогло йому вижити і на К2 на висоті понад 8000 метрів, коли він змушений був у шторм
заночувати з пакистанським носильником.
Вони перебули ніч, підбадьорюючи один одного стусанами (щоб не замерзнути). Наступного дня Бонатті відмовився від сходження на К2 і допоміг обмороженому
пакистанцю спуститися до базового табору.

Так з усвідомленням небезпеки
мобілізуються через нейрогуморальний механізм усі захисні ресурси організму.


«Генеральним штабом», який викидає гормони з надниркових залоз, продукує катехоламіни, розщеплює глікоген на глюкозу є гіпоталамус , що знаходиться у головному мозку.
Перебування на стрімких льодових чи скельних вершинах завжди приводить альпініста до того, що психологи називають адаптацією до небезпеки.
Тепер далі.
Є люди, які взагалі не здатні сприймати небезпеку об'єктивно, у них відсутній страх самозахисту (і таких доводилося зустрічати).
Їхня основна прикмета – пасивність як на бівуаку, так і на маршруті. Якщо альпіністи зазвичай адаптуються до вертикалі завдяки концентрації уваги і страх перед висотою чи іншими небезпеками сприймають як складну робочу ситуацію, то згаданий «безстрашний» психологічний тип попри свої надзвичайні фізичні можливості завжди буде наражати і себе, і своїх компаньйонів на небезпеку
Буває й інше.
Амбіційні плани штовхають деяких альпіністів
на невиважені вчинки.
Людські амбіції у горах усувають страх перед небезпекою на задній
план. Чи є в тому прояви індивідуалізму? З точки зору прояву особистості – ні, з точки зору егоїзму – так. Уникайте і таких людей.
Як правило, це критикани на біваках, які завше намагаються використати скромність іншого собі на користь.
Господь ризикнув створити гори, щоб людина вишколила у них свої кращі якості.
Окрім інстинктивного страху перед небезпекою
є ще так званий екзистенційний страх
(читайте Серена К'єркергора).
Це страх перед небуттям, перед смертю. Не маючи власної практики та досвіду помирання, людина часто переживає її як реальність. Чому?

Справа у тім, що підсвідомо людина боїться не стільки померти, як втратити себе у тому що замислила, втратити себе у майбутньому, у якому вона вже розписала усі ролі.

Цей своєрідний екзистенційний страх переживають часто альпіністи ще
задовго до сходження. У ньому є все: і острах перед небезпеками, і нехіть до труднощів. Але домінуючою складовою є страх перед неможливістю фізично здійснити свій задум.

Це переживання описане Крісом Бонінгтоном перед штурмом північної
стіни Ейгера. Про нього згадує і Райнхольд Месснер перед сходженням
наодинці на Нангапарбат. Якщо мрія не збувається, то клієнт до прийому у психолога «дозрів». Вальтер Бонатті згадану невдалу для себе експедицію на К2 описав як історію, що надломила його як особистість.
Депресивні стани атакують багатьох альпіністів через те, що велика мрія не збулася.
Насамкінець.
Тримайте свій страх біля себе як вірного помічника і не намагайтеся його вигнати через «передні двері», тобто через свідомість.
У тій чи іншій дошкульній формі він повернеться до вас через «задні». Сублімуйте краще його у творчість. У написанні книг спогадів, у щоденники, малярство.
І найважливіше.
Оскільки людина є соціальна істота, то сприймайте альпінізм як соціальну практику,
у якій і вам відведена якась конкретна власна роль.
Тільки в соціумі серед альпіністів можна набратися досвіду,
який зробить вас рішучими і рівними серед кращих.
У горах поважають відважних за умови якщо відвага є сестрою обережності.
P.S. Ця публікація не є путівником як побороти та зрозуміти власний страх. Кожен переживає страх і тривогу на власному досвіді. Поборювання страху є однією зі складових езотеричної суті альпінізму, де людина намагається довести неможливе та зазирнути за край очевидного буття.
Втім, пам'ятаймо, що гори поважають відважних за умови, що відвага
є сестрою обережності.
Лофотенські острови
Ландшафт Лофотенських островів є самобутнім і суттєво відрізняється від материкової частини Норвегії. Важко лишатися байдужим, коли бачиш ці величні гори, мальовничі скелі, білосніжні пляжі і прозорий океан неповторного кольору